Для вчителів

ЗАПИТАЙМО  ПСИХОЛОГА

Один учитель використовує навчальні таблиці (в паперовому виконанні чи в комп’ютерному) мало не на кожному уроці.  Інший  категорично від таблиць відмовляється,  будь-який матеріал пояснюючи «своїми словами». Невже це можна пояснити лише його нехіттю «осучаснюватись» через  лінь?

Сказане  стосується не лише вчителів. Частина учнів, лише глянувши на найхимернішу схему, сприймає навчальний матеріал миттєво. А дехто з школярів (і таких чимало!) від таблиці відвертається, категорично не бажаючи заглиблюватись у ті співставлення-протиставлення й кольорові підкреслення.

У чім тут справа? Невже це вияв інертності? Звісно, ні. Усе набагато складніше.

   

Як відомо, існують такі три канали сприймання людською свідомістю інформації:

ВІЗУАЛЬНИЙ	АУДІАЛЬНИЙ	КІНЕСТЕТИЧНИЙ
отримувана зовнішня та внутрішня інформація  являє собою
комплекс зорових образів	систему  звукових образів	комплекс смакових, дотикових, нюхових відчуттів

Зрозуміло, що у сприйнятті  інформації будь-якою людиною задіяно відразу всі три канали. Проте пріоритетним з цих трьох, як правило, є один. Відповідно людей умовно поділяють на візуалів, аудіалів та кінестетиків. Оскільки неспівпадіння модальності (від лат. modus - якісна характеристика сприйняття довкілля) співрозмовників може спричинити між ними в кращому разі непорозуміння, а в гіршому конфлікт, учителю краще знати особливості кожного з типів.

Відмінності між типами модальності такі:

КРИТЕРІЙ	ТИП   МОДАЛЬНОСТІ
	ВІЗУАЛ	АУДІАЛ	КІНЕСТЕТИК
1.  ТЕМП МОВЛЕННЯ	пришвидшений	розмірений, плавний	уповільнений
2.   ТОНАЛЬНІСТЬ  ГОЛОСУ	висока	середня	низька
3.    ЖЕСТИ РУК	на рівні обличчя	на рівні пояса	на рівні стегон або відсутні
4. СПРЯМУВАННЯ ПОГЛЯДУ	угору й прямо (ліворуч, праворуч)	праворуч, ліворуч або вниз праворуч	униз прямо (або униз вліво)
5.  ПЕРЕВАЖАННЯ ПЕВНИХ СЛІВ У МОВЛЕННІ	бачу, погляньте, уявіть, ясно, чітко, видно	кажу, послухайте, лунає, чути, голосно, тихо	відчуйте, спробуйте, зручно, смачно, легко, важко.

Учителеві варто навчитися  розрізняти та враховувати модальність і учнів, і колег. Без сумніву, це допоможе йому в спілкуванні. Щодо дітей і підлітків, то за умови майстерного застосування педагогами різних видів унаочнення цілком можливо урівноважити візуальне й аудіальне сприйняття ними виучуваного матеріалу, а відтак і  будь-якої інформації.

Чи можуть канали сприйняття  інформації бути розвинутими рівномірно? Звісно можуть, і в цьому також виявляється людська гармонійність. Але не варто забувати про генетичну схильність кожного, а також про вроджені й набуті особливості зору й слуху кожної людини.

Учитель може потренувати сам себе: протягом одного дня  перевтілитись у  «чистого» візуала, наступного стати «дистильованим» аудіалом, на третій день пожити кін естетиком.

Проте все сказане вище ніяк не заперечує необхідності застосування наочності в навчальному процесі.

Поспівки та їх значення в навчальній діяльності

При використанні цієї поспівки слід звертати увагу на точне інтонування хорового співу учнів після проспівування партії вчителем. Правильний унісон сприяє слуховому контролю і розвитку пристосування власного голосу до загального хорового співу.

II. Дуже велике значення при розспівуванні слід приділяти кантилені. Співучисть невеликих вокалізів дає можливість учням насолодитись звучанням ( «кольором» голосу) і розвиває внутрішній слух та навчає «керувати» власним голосом. Корисно співати як маленькими групами так і всім класом. Під час такої роботи діти аналізують, порівнюють і намагаються проспівати краще і виразніше. Тут необхідно приділити увагу диханню, звукоутворенню.

III.   Окрема група поспівок для розвинення дикції, артикуляції, що є дуже важливим при хоровому виконанні.

На кожному уроці слід звертати увагу учнів на якість звуку, звукоутворення і тоді хоровий спів стане приносити задоволення і учням і вчителю. Не забуваймо про значення позитивного настрою і правильне емоційне налаштування учнів на уроках музичного мистецтва.

Дикція (грец.) – вимова. «Критерій досягнення гарної дикції в хорі – це повноцінне засвоєння змісту виконуваного твору аудиторією» (О. Свєшніков).

Формування гарної дикції ґрунтується на правильно організованій роботі над вимовою голосних і приголосних. Працюючи над дикцією з хоровим колективом, хормейстери зазвичай намагаються навчити співаків якомога чіткіше та ясніше вимовляти приголосні. Це зовсім непогано, бо саме ясність приголосних допомагає зрозуміти текст твору. Необхідно навчити хор і прийому редукції та тривалості витримування звуку на голосних, нейтралізації голосних, проголошення їх у різних регістрах з меншим ступенем редукції, ніж у мовленні. Швидкій вимові приголосних з віднесенням їх до подальшого голосного. Гарна співоча вимова відрізняється особливим режимом дихання.

Основний момент у роботі над голосними – відтворення їх у чистому вигляді, тобто без спотворень. У мові смислову роль виконують приголосні, тому не зовсім точна вимова голосних мало впливає на розуміння слів. У співі тривалість голосних зростає в кілька разів, і найменша неточність стає помітна і негативно впливає на чіткість дикції.

Специфіка вимови голосних у співі полягає в їх єдиній округлій манері формування. Це необхідно для забезпечення тембральної рівності звучання хору й досягнення унісону в хорових партіях. Вирівнювання голосних досягається шляхом перенесення вокальної правильної позиції з одної голосної на іншу за умови плавності перебудови артикуляційних укладів голосних.

Округлення голосних здійснюється за рахунок прикриття звуку, не слід плутати це поняття з сонбируванням, тобто затемненням.

З точки зору роботи артикуляційного апарату, забарвлення голосного звуку пов’язане з формою та обсягом ротової порожнини.

Формування голосних у високій співочій позиції в хорі представляє певні труднощі.

Звуки «у, и» формуються та звучать більш глибоко й далеко. Але фонеми мають стійку вимову, вони не спотворюються й у різних людей вони звучать приблизно однаково. Звідси й випливає специфічне хорове застосування цих звуків при виправленні «строкатості» звучання хору. І унісон досягається легше саме на цих голосних, а також тембрально добре вирівнюється звук. При роботі з творами, після співу мелодії на склади «лю», «ду», виконання зі словами набуває рівність звучання, але знову ж за умови, якщо співаки хору уважно стежитимуть за збереженням однакової установки артикуляційних органів, як при співі голосних «у» та «и».

Голосна «у» вимагає високого підзв’язкового тиску – це природна співоча установка гортані. Використання голосної «у», особливо на початковому етапі роботи над співочою навичкою в хорі, важливо для вироблення співочого дихання, ліквідації горлового співу, форсованого звучання, що виникає у співаків від неправильного положення гортані. Із застосуванням м’якої атаки ця голосна допомагає згладжувати регістри на перехідних звуках і округляти їх. Можна вважати голосну «у» найкориснішою, спів якої виробляє високу вокальну позицію.

Найбільшу строкатість у спів надає голосний звук «а», оскільки різними людьми вимовляється по-різному, в тому числі у різних мовних груп. Це слід враховувати, виконуючи твір іноземними мовами. Наприклад, в італійців – «а» з глибини глотки, в англійців – глибоко, а у слов’янських народів – голосна «а» має плоске грудне звучання. Використовувати цю фонему в заняттях з учнями-початківцями потрібно дуже обережно. О. Свєшніков починав навчання з голосної «а», солідарний з педагогом-вокалістом І. П. Пряниковим: «У більшості співаків хороший звук найлегше утворюється на «а», тому що при ньому частини рота та язика знаходяться в натуральному стані». Так само О. Свєшніков вважав цю букву однією з найскладніших, що тяжіє до «світлої» та вимагає округлення (ближче до «о»): «Голосна «а» є основою співу ... і головний підводний камінь ... ґрунтовне вивчення її має особливий вплив на всі інші голосні.

Голосні «і, е» стимулюють роботу гортані, викликають більш щільне і глибоке змикання голосових зв’язок. Їх формування пов’язане з високим типом дихання і положенням гортані, вони освітлюють звуки та наближають вокальну позицію. Але ці звуки вимагають особливої ??уваги та їх округлення.

Голосна «і» повинна наближено звучати до «ю», інакше набуває неприємного, пронизливого характеру. Щоб звучання не було «вузьким», вважається за необхідне поєднувати її з голосною «а» («і-а»).

Таким чином, робота в хорі над голосними – це робота над якістю звучання, і полягає в досягненні чистої вимови в поєднанні з повноцінним співочим звучанням.

Формування приголосних, на відміну від голосних, пов’язано з виникненням перешкоди на шляху струму повітря в мовному такті. Приголосні поділяються на дзвінкі, сонорні й глухі, в залежності від ступеня участі голосу в їх утворенні.

Виходячи з функції голосового апарату, на 2-е місце після голосних слід поставити сонорні звуки «м, л, н, р». Вони отримали таку назву, тому що можуть мати протяжність, нерідко стоять нарівні з голосними. Цими звуками домагаються високої співочої позиції та різноманітності тембрової окраски.

Далі дзвінкі приголосні – «б, г, в, ж, з, д». Вони утворюються за участю голосових складок і ротових шумів. Дзвінкими приголосними, як і сонорними, домагаються високої співочої позиції та різноманітності тембрової окраски. На склади «зі» досягають близькості, легкості, прозорості звучання.

Глухі «п, к, ф, с, т» утворюються без участі голосу й складаються з самих шумів. Їм властивий вибуховий характер, але на глухих приголосних гортань не функціонує, легко уникнути форсованого звучання при вокалізації голосних з попередніми глухими приголосними. На початковому етапі це служить виробленню чіткості ритмічного малюнка й створює умови, коли голосні набувають більш об’ємного звучання («ку»). Вважається, що «п» добре округлює голосну «а».

Шиплячі «х, ц, ч, ш, щ» складаються з самих шумів. Про глухий «х» у поєднанні з голосною зазначено в розділі «Вокальні вправи».

Глуху «ф» добре використовувати у вправах на дихання без звуку.

Основне правило дикції в співі – швидке і чітке формування приголосних і максимальна протяжність голосних через активну роботу мускулатури артикуляційного апарату, щічних і губних м’язів, кінчика язика. Необхідно працювати над еластичністю й рухливістю нижньої щелепи, а з нею – і під’язикової кістки гортані.

Для тренування губ і кінчика язика можна використовувати різні скоромовки. Наприклад: «Рила свиня тупорила, всю грядку рилом перерила, вирила, підрила» і т. п. Їх слід вимовляти твердими губами, при активній роботі язика. Просувати дітей з поступовим ускладненням завдань. Спершу вимовляти скоромовки повільно та чітко, потім додавати темп, нюанси і т. д.

Часто виникають проблеми з вимовою глухих приголосних на кінці слів, що вимагає уваги і диригента, і хору.

·                     Голосні в поєднанні з сонорними звуками легше округлюються, пом’якшують роботу гортані, позиційно наближують звук. На глухих приголосних функція гортані вимкнена. При скутості м’язів гортані слід використовувати поєднання складів «по», «ку», «та» і т. п.

·                     При гугнявості застосовувати голосні «а, е» в поєднанні з губними приголосними.

·                     При глибокому звучанні голосу використовують «і, е», наближують вокальну позицію в поєднанні з переднє язичними або зубними приголосними.

·                     Відкритий «білий звук» усувається при співі голосних «у, о» в поєднанні з сонорними «м, л».

·                     Горловий призвук – за допомогою голосних «о, у» в поєднанні з глухими приголосними.

·                     Приголосні закінчення приєднуються при співі до подальшого складу – це буде як виспівування голосних. Якщо дві голосні стоять поруч, у співі їх не можна зливати: другу голосну заспівати на новій атаці.

Приголосні у співі (за рідким виключенням) вимовляються коротко, в порівнянні з голосними. Особливо шиплячі і свистячі «с, ш», які добре вловлюються вухом, тому їх треба скорочувати, інакше під час співу буде створюватись враження шуму, свисту.

Для з’єднання і роз’єднання приголосних існує правило: якщо одне слово закінчується, а інше починається однаковими, або приблизно однаковими приголосними звуками (д-т; б-п; в-ф), то в повільному темпі їх потрібно підкреслено розділяти, а в швидкому темпі, коли такі звуки припадають на дрібні тривалості, їх потрібно підкреслено з’єднувати.

Виспівування з голосною «і» – корисні. Сама голосна дуже світла, допомагає уникнути глухого звучання, усуває носовий призвук, за умови правильного формування. Розвиває енергетику. Корисна для застосування у вправах на розспівування.

Особливості вимови приголосних.

·                     Шиплячі приголосні «ж, ч, щ» в українському мовленні не пом’якшуються: Щедрий дощик площу полоще.

·                     Трошки пом’якшуються шиплячі приголосні перед «і» та при подвоєнні: жінка, щітка, клоччя, ніччю.

·                     Дзвінкі приголосні в кінці слова і кінці складу перед глухими приголосними не наголошуються: біб, дід, зуб, мороз, сніг.

·                     Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: боро(д)ьба, во(г)зал.

·                     Приголосні «д, т, з, с, н, л, ц, зд» перед м’якими приголосними пом’якшуються: пі(сь)ня, сього(дь)ні.

·                     Префікс «з» як і прийменник «з» перед глухими приголосними переходить в «с»: (с)цідити, вийшла (с) хати.

·                     Звук «в» в кінці слова наближається до «у»: Київ, Львів, сказав, прийшов. На початку слова перед приголосним звуком наближається до «у»: вранці, вчора, взимку, втома, втекти, второпати.

·                     Закінчення дієслова на «шся» вимовляється «сьсья»: дивишся – диви(сьсь)я, лаєшся – лає(сьсь)я. Закінчення дієслова на «ться» вимовляється «тьцья»: робиться – роби(тьць)я, вариться – вари(тьць)я.

·                     Сполучення двох приголосних «зж» вимовляється як подвійна «жж»: безжалісний – бе(ж)жалісний, безжурний – бе(ж)журний.

·                     Сполучення «зч» вимовляється як «жч»: безчестя – бе(ж)честя.

·                     Сполучення «сш» вимовляється як подвійна «шш»: принісши – прині(ш)ши.

·                     Сполучення «шц» вимовляється «шсьц»: в пляшці – в пляш(сь)ці

Умовою чіткої дикції в хорі є бездоганний ритмічний ансамбль. Вимова приголосних вимагає підвищеної активності мовного апарату.

Робота над ритмічною чіткістю.

 Відомий хормейстер В. Краснощоков писав: «Уміння співати разом, ритмічно, чітко та одночасно вимовляти слова, гнучко змінювати темп, разом брати дихання, починати і припиняти співати, чітко виявляти метричну структуру твору – є найважливішою якістю хорових співаків, бо в ритмічності виконання полягає той порядок, без якого не може бути вирішена жодна творча задача».

Розвиток ритмічного чуття починається з першого ж моменту роботи хору. Під час співу хористи мають ставитися до ритму цілком свідомо. Тривалості повинні активно відраховуватися.

Способи рахунку:

·                     уголос хором проговорити ритмічний малюнок;

·                     простукати (або проплескати) ритм і разом з тим читати ритм хорового твору.

Після цього налаштування сольфеджувати, а вже потім співати зі словами.

Ритмічні особливості ансамблю викликані також загальними вимогами до взяття дихання, обов’язково в потрібному темпі. При зміні темпів, або під час пауз, не допускати подовження чи скорочення тривалості. Надзвичайну роль відіграє одночасний вступ співаючих, взяття дихання, атаки і зняття звуку. Шляхи відпрацювання ритмічності та боротьби з недоліками – чітка реакція на зміну темпу по руці диригента.

Г. Г. Верьовка писав: «Злагодженість хору пізнається по вступу після паузи. Кожен, хто розуміє, по вступу партії визначає: доучений хор чи ні».

У професійно навчених дитячих хорових колективах, щоб домогтися виразності й точності ритму, застосовують вправи на ритмічне дроблення, що згодом переходить у внутрішню пульсацію, і надає тембрової насиченості. Метод дроблення є одним з найбільш ефективних і відомий з давніх років.

Прийоми розвитку слуху й голосу дітей.

При відборі найбільш ефективних прийомів вокальної роботи з дітьми слід спиратися на досвід прогресивних хорових методистів минулого і теперішнього часу.

Серед відомих методичних прийомів, які застосовують для розвитку слуху й голосу, можна виділити наступні.

Прийоми розвитку слуху, спрямовані на формування слухового сприйняття й вокально-слухових уявлень:

·                     слухове зосередження та вслухання в показ хормейстера з метою подальшого аналізу почутого;

·                     порівняння різних варіантів виконання з метою вибору кращого;

·                     введення теоретичних понять про якість співочого звуку та елементи музичної виразності лише на основі особистого досвіду учнів;

·                     використання дитячих музичних інструментів для активізації слухової уваги та розвитку почуття ритму;

·                     повторення окремих звуків за інструментом з метою навчитися виділяти висоту тону з тембру не тільки голосу, але й музичного інструменту;

·                     підстроювання висоти свого голосу до звуку камертона, рояля, голосу хормейстера або групи дітей з більш розвиненим слухом;

·                     спів «по ланцюжку»;

·                     моделювання висоти звуку рухами руки;

·                     відображення напрямку руху мелодії за допомогою малюнка, схеми, графіка, ручних знаків, нотного запису;

·                     настроювання на тональність перед початком співу;

·                     усні диктанти;

·                     затримка звучання хору на окремих звуках по руці диригента з метою вибудовування унісону, що змушує учнів зосереджувати слухову увагу;

·                     виділення особливо важких інтонаційних зворотів у спеціальні вправи, які виконуються в різних тональностях зі словами, або вокалізацією;

·                     у процесі розучування твору – зміна тональності з метою пошуку найбільш зручної для дітей, де їхні голоси звучать найкращим чином;

·                     письмові та усні завдання на аналіз вокального виконання;

·                     виділення звуків з гармонійних інтервалів та акордів і відтворення їх хором в мелодійному та гармонійному варіантах і т. п.

Основні прийоми розвитку голосу, які відносяться до звукоутворення, артикуляції, дихання, виразності виконання:

·                     представлення «подумки» першого звуку до того, як він буде відтворений уголос;

·                     вокалізація співочого матеріалу легким звуком на staccato на голосний «у» з метою уточнення інтонації під час атаки звуку й при переході зі звуку на звук, а також для зняття форсування;

·                     вокалізація пісень на склад «лю» з метою вирівнювання тембрового звучання, досягнення кантилени, відточення фразування тощо;

·                     вироблення активного piano як основи виховання дитячого голосу;

·                     при співі висхідних інтервалів верхній звук виконується в позиції нижнього, а при співі низхідних – навпаки: нижній звук слід намагатися виконувати в позиції верхнього;

·                     розширення ніздрів під час вдиху (а краще – до вдиху) та збереження їх в такому положенні при співі, що забезпечує повноцінне включення верхніх резонаторів; при цьому русі активізується м’яке піднебіння, а еластичні тканини вистилаються пружними й більш твердими, що сприяє відображенню звукової хвилі при співі і, отже, резонуванню звука;

·                     цілеспрямоване управління дихальними рухами;

·                     вимова тексту пошепки, що активізує дихальну мускулатуру і викликає почуття опори звуку на дихання;

·                     беззвучна, але активна артикуляція при уявному співі з опорою на зовнішнє звучання, що активізує артикуляційний апарат і допомагає сприйняттю звукового еталону;

·                     промовляння слів пісень співуче на одній висоті злегка піднесеним голосом по відношенню до діапазону мовного голосу; увага хористів при цьому має бути спрямована на стабілізацію положення гортані з метою постановки мовного голосу;

·                     мовна декламація, що допускає модуляції голосу по висоті, однак за умови стабільного положення гортані; ця декламація розглядається як перехідний щабель між артикуляційними напруженнями в мові й специфічно вокальними; виразне читання тексту є одним із способів створення в уяві дітей яскравих і живих образів, що випливають зі змісту твору, тобто прийомом розвитку образного мислення, яке лежить в основі виразності виконання;

·                     знаходження головного за змістом слова у фразі; придумування назви до кожного нового куплету пісні, що відображає основний зміст твору;

·                     варіативність завдань при повторенні вправ і заучуванні пісенного матеріалу за рахунок способу звуковедення, вокалізованого складу, динаміки, тембру, тональності, емоційної виразності і т. п.;

·                     зіставлення пісень, різних за характером, що визначає їх послідовність як на одному уроці, так і при формуванні концертних програм. 

Основні прийоми психолого-педагогічного впливу на учнів:

·                     творчі завдання і питання, що стимулюють розумову діяльність учнів і створюють для них пошукові ситуації;

·                     запис основних правил співу на плакатах;

·                     постійне спонукання дітей до самоконтролю і самооцінки в процесі співу;

·                     організація змагань на уроці між окремими дітьми, групами або хоровими партіями як ігровий момент, що підвищує інтерес до занять;

·                     гумор як спосіб викликати позитивні емоції, що підвищує працездатність учнів на заняттях;

·                     різні індивідуальні завдання й малюнки на тему виконуваних пісень для посилення емоційної чуйності дітей на музику;

·                     схвалення, заохочення хормейстером успіхів учнів з метою стимуляції їх інтересу до занять;

·                     використання дихальної гімнастики та легких фізичних вправ у процесі репетиції, що знімає статичні м’язові напруження, покращує кровообіг, відновлює працездатність;

·                     формування особистісного та соціального сенсу співочої діяльності.

Використання комплексу даних методів і прийомів має бути орієнтоване на розвиток основних якостей співочого голосу дітей шляхом стимулювання, перш за все, слухової уваги й активності, свідомості та самостійності.

Диференціація якостей звучання голосу та елементів музичної виразності, а також власне вокальне виконання, ґрунтується на використанні всіх видів розумової діяльності учнів. Навіть уявлення «подумки» звуку до того, як він буде відтворений голосом, – складний психічний процес, що вимагає аналізу та узагальнення, уваги, м’язової пам’яті і т. п.

Реалізація такого підходу до розвитку дитячого голосу забезпечується знанням педагогом голосових можливостей дітей від народження й до настання мутаційного віку та розумінням завдань вокальної роботи на кожному етапі навчання.

У співочій практиці вживається термін «вокальний слух», і це поняття більш широке, ніж музичний слух. Вокальний слух сприяє розрізненню в голосах різних відтінків, нюансів, фарб і можливості визначати, яким рухом м’язових груп викликається та чи інша зміна в звуковому забарвленні.

В. П. Морозов писав: «Вокальний слух – це перш за все не тільки слух, а складне музично-вокальне почуття, засноване на взаємодії слухових, м’язових, зорових, тактильних та деяких інших видах чутливості. Сутність вокального слуху в умінні усвідомити принцип звуковидобування …»

Вокальний слух має пряме відношення до сприйняття співочого голосу та до відтворення.